Інтерв’ю із співзасновником нового кінотеатру в BURSA
Ілько Гладштейн — співзасновник Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86», що відбувався у місті Славутич, а також продюсер нещодавньої стрічки “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго”. Наразі Ілько займається новим кінотеатром в BURSA, що має назву КІНО42. Він розповів нам про програму, крісла з “України”, і навіщо Києву камерний кінотеатр.
Чому ти вирішив створити КІНО42?
В Києві за останній рік закрилося три кінотеатри, які показували нішеве, умовно артхаусне кіно. І є велика група людей, які цим незадоволені, і я в тому числі. Мене це дратує, я вважаю, що місто втрачає одну з важливих своїх функцій по виробництву культури. Вона заміщується якимось більш прибутковим бізнесом або виробництвом капіталу. Це жахливо, адже є велика частина населення, яка готова платити за це культурне дозвілля, але немає ефективних бізнес-моделей, які б могли утримувати це стало, а місто і держава ніяким чином не підтримують такі майданчики. Відповідно є величезна потреба. Закрилося десь 700 місць у “Києві”, в “Україні” ще близько 600 місць, і у “Кінопанорамі” 400 місць, тобто 1700 посадкових місць нішевих кінотеатрів зникло, і я розраховую, що принаймні частина їхніх глядачів прийде в наш кінотеатр, а можливо і всі, але всі одночасно не помістяться. Адже кінотеатр малий. Назва KIНO42 така, тому що у нас є 42 крісла. І також, звісно, це — про відповідь на головне питання всіх часів.
Розкажи, що ви будете показувати?
Ми будемо показувати нішеве, альтернативне кіно, ми рідко будем показувати кіно виробництва major'ів. Будемо працювати з нішевими дистриб'юторами, а також робити власне програмування, тобто в нас будуть фільми, що йтимуть лише в нашому кінотеатрі. Я планую, щоб з часом цей відсоток власного програмування збільшився.
Чим відрізняється КІНО42 від інших кінотеатрів?
Перш за все в КІНО42 ми цінуємо досвід глядача — в нас немає попкорну. У нашому залі не ловить мобільний зв'язок, і ми цьому дуже раді, адже у глядачів є можливість відірватися від зовнішнього світу. Фільми будуть іти мовою оригіналу із субтитрами, у нас не буде дубльованих стрічок. А світло вмикатиметься лише після титрів — створені усі умови для повного занурення у кінострічку.
Які ще цікаві факти про КІНО42?
В нашому кінотеатрі ми прийматимемо не тільки біженців-глядачів, які перейшли з інших кінотеатрів і шукають прихистку, але також старі артефакти з закритих кінотеатрів. Зокрема, крісла у нашому кінотеатрі з кінотеатру “Україна”. Також ми у пошуках інших об’єктів із закритих кінотеатрів, адже все це ще актуально, і воно має мати своє місце.
Ти організовував досить великий кінофестиваль “86”, чому ти вирішив поміняти формат роботи?
Фестивалю “86” більше не буде, ми його закрили. І закрили через те, що робити події — це екстенсивно і неефективно, тому що кожного разу під подію треба створювати простір, наповнювати його технічними інфраструктурами, робити під кожну подію інформування, збирати програму дуже точково. Це дуже класно, дуже надихаюче, але заради 5 днів працювати цілий рік дуже виснажує і не приносить задоволення. Потім дуже важко відслідкувати результат своєї роботи, адже фестиваль закінчується, техніку вивозять, глядачі їдуть, і ніби нічого і не було. Власне, ми давно думали про потребу простору, адже це щось, що робиться один раз, це складно і дорого, але далі все, що там відбувається — накопичується, і місце стає намоленим. Моя ідея і задача — створити і намолити нове місце, і я вважаю, що пройшов час подій, наступив час місць, це відчуваю не тільки я, і цей перехід позначається в тому числі цією новиною.
Звідки в тебе така пристрасть до кіно?
Це спадкове, в мене мама дуже любить кіно, і діставала мені запрошення на “Молодість”, коли я ще ходив до школи, і “Молодість” була у Будинку кіно. Пам'ятаю, коли я був в 9 чи 10 класі, я прийшов на сеанс “Незворотності” Гаспара Ное, і в той момент ще не було субтитрів, переклад здійснювався начиткою, тобто в куточку зали стоїть людина і начитує у мікрофон. Ця копія фільму прийшла пізно, і не було перекладу, тобто цей фільм ніхто раніше не дивився, і дівчина перекладала прямо з екрану, з субтитрів англійських. Але в якийсь момент, з 15 хвилини фільму вона перестала перекладати, бо для неї це було занадто, і я на той момент не знав так добре англійську, це була повна зала Будинку кіно, і ніхто не знав, і взагалі відбувається на екрані незрозуміло, що. Це був надихаючий досвід, який змінив моє життя. З того моменту я зрозумів, що насправді буває якесь інше кіно, його не показують ні в кінотеатрах, ні по телевізору. З того часу я пов'язав своє життя з кіно, і вже з початку навчання працював на кінофестивалях, а потім зробив свій.