Ми найкраще знімаємо в режимі імпровизації. У стані розриву, коли здається, що нічего не встигаємо. Все найкраще робиться у стресі та сварках. Ярема Малащук та Роман Хімей
Як справи?
Роман: Дуже багато справ, декілька проектів паралельно.
Ярема: Так, є й художні ідеї, і комерційні замовлення. Нам дуже потрібен тайм-менеджер, живий, не в Iphone.
Чим ви наразі займаєтесь?
Роман: Це режесура у двох напрямках – кіно та фешн проекти. Ми з Яремою готуємо документальний повнометражний фільм – це те, над чим ми намагаємося працювати, але часу все менше й менше. Він про паломників, які йдуть у християнську українську мекку на свято Богородиці. Ми знімаємо його про людей, про людьске обличчя, він не те, щоб релігійний.
Як ви почали працювати разом?
Роман: Нас поєднало рідне місто.
Ярема: Ми з Коломиї, багато спільних друзів. Потім вступили до одного вишу, спільні інтереси об’єдналися у роботу. В команді легше реалізовувати ідеї, є на кого спертися. Ми не завжди щось робили, спочатку довго обговорювали – це займає більше часу. Праця – це лише відсотків 20%.
Вам не складно працювати вдвох?
Роман: Конфлікт – невід’ємний. Але у нас збігається бачення того чи іншого моменту, мізансцени, кадру. Ми ідем до цього різними шляхами, але разом. Кіно – це командний спорт.
Ярема: Треба розуміти, що це не тільки мистецтво, але й виробка, як на шахті.
Чому саме кіно?
Роман: Ми починали з фотографії у 2010 році. Займалися вуличною фотографією, потім це відійшло на другий план. Через декілька років усе це “аукнулось” у кінематографі. Ми зняли “Цвях” з нашим другом режисером Філіпом Сотниченком.
Ярема: Взагалі ми робимо все вдвох, і наш підхід відрізняється від бачення великих компаній тієї ж фешн сфері.
Роман: Ми найкраще знімаємо в режимі імпровизації. У стані розриву, коли здається, що нічего не встигаємо. Все найкраще робиться у стресі та сварках.
Кінематограф – це змішаний вид мистецвтва. З ним складніше? Простіше? Інакше?
Роман: Мені здається, що як раз через свою комбінаторну природу, кіно – не признане мистецтво, якщо порівнювати із зображальним, наприклад.
Ярема: Кіно – молоде, і це впливає на сенси, які воно транслює. Воно швидко розвивається, має багато шанувальників, не зважаючи на короткий час існування. Окремий напрямок – робити арт відео. Ми потрапили у шорт-лист PinchukArtCentre 2018, вирішили створити роботу спеціально для конкурсу. Уся творчість виходіть з відрізання зайвого: що погано, тупо, не актуально. Ти використовуєшь це і рухаєшься в правильному напрямку. Що трапиться, якщо ми зробимо кіно для музею засобами кінематографу, а не мистецтва? Ідеї були різні, обирали з п’яти.
Роман: Тема Бориса Годунова вже заїзджена, ми думали, чи зможемо. Але вийшло добре – таке собі переосмислення сенсів, провокація.
Ярема: Фільм ніби репетиційний, він не досказаний, як уся тема народу та політики.
Які були почуття, коли ви отримали нагороду у PinchukArtCentre 2018?
Роман: Ми взагалі не очікували, адже ми не художники, зробили кіно – тож випали трошки з контексту. Завжди є така невпевненість, ніби ти не зробив усе, що міг.
Ярема: Створення фільму було дуже важким, найтяжкішою нашею роботою.
Роман: Ми не мали композиційної оригінальності, шифра чи ходу. Я не хотів ставати за камеру, Ярема – також.
Ярема: Я навіть не був на врученні, були зйомки. Коли ми попали до шорт-листа, це вже була перемога. Тому що не очікувана.
Роман: Треба сказати, що студентами ми завжди приходили до PinchukArtCentre – це було єдине місце, де можна було подивитися сучасне мистецтво. Тоді ми навіть не мріяли про нагороду.
Як сталося, що ви зняли відео для BURSA?
Роман: Ми створили роботу для київського бієнале, там познайомилися з Василем Гроголем, він запропонував співпрацю.
Ярема: Дуже швидко – години за три – зняли три короткі роліки.
Роман: Мені більш за все подобається той, де робочі. Нам хотілося побільше такого – вони виходять, встають для фотографії, обіймаються.
Ярема: Один з робочих – Ігор з Бурштина, що близько до Коломиї, він навіть закінчив театральні курси.
Роман: Без жартів, він усе розумів з півслова. “Хлопці, я все знаю, це вже було в Довженка”.
Якщо б Києїв був одним кадром, що б це було?
Ярема: Український прапор на фоні блакитного неба. Щось невідривне від країни.
Роман: До чого тут прапор? Мені здається, це був би ностальгічний прискорений кадр Хрещатика, яким йдуть люди. У чорно-білих кольорах.
Ярема: Можна було б навіть у сепію загнати.