Людину треба змушувати ставити собі питання

Як ви почали працювати разом?

Аліса: Ми вчилися разом, та на 4 курсі помітили, що існує літографська майстерня.
Тарас: Коли я почав працювати лаборантом, мені запропонували робити літографію, я не знав що це та погодився. Потім підключилися Ніна та Аліса. Виходить, ми працюємо з 2013 року: тоді створили спільноту у Фейсбуці та почалася «Літографська 30», широко відома у вузьких колах.
Ніна: Дуже раділи трьомстам підписникам! Якщо вже навчилися цій техніці - треба було її розвивати.

Техніка не є поширеною, вам не було страшно?

Аліса: Ми довго не могли знайти матеріали, боялися, що й зовсім не знайдемо. Довго займалися гравюрою.
Тарас: Так, спочатку вивчили всі види літографії не на камінні - на картоні, поліестері, алюмінії. Тільки два роки, як у нас є каміння.
Ніна: Спочатку страшно не було, тому що ми не знали, скільки всього потрібно вкласти в цю справу. Чи не мали уявлення, у що вплутуємося. А зараз вже все є - можна робити.
В Україні неможливо дістати для літографії нічого, в художніх крамницях у разі питань про літографську туш - крутять пальцем біля скроні. Матеріали замовляємо в Америці, верстат у нас з Польщі, а каміння - взагалі довга й кумедна історія.
Тарас: Зараз ми підказуємо тим, хто шукає матеріали, тому що коли ми починали самі - інформацію брати було нізвідки.
Аліса: Наприклад, університетська книга «Теорія літографії» взагалі містить помилки та неточності.

З чого складається процес літографії?

Тарас: Місяців зо три треба попрацювати, тоді приходить автоматизм. Якщо коротко, щоб нанести зображення на камінь, його спочатку потрібно відшліфувати. Береш один камінчик, посипаєш піском та водою, зверху інший камінь і треш на спеціальному шліфувальному столі години 1,5, доки камені не стануть рівними, гладкими та знежиреними.
Далі на камені літографською тушшю або олівцями робиться зображення. Великий плюс цієї техніки - відразу видно, що буде надруковано. Усі розмивання, фактури.
Ніна: Для порівняння, в офорті треба зробити пробний відбиток. А в літографії видно відразу, це в ідеалі, звичайно.
Тарас: Після цього зображення травиться: береться декстрин з невеликою кількістю азотної кислоти, й там, де був малюнок, поверхня залишається жирною, де малюнка немає - знежирюється. Далі наноситься фарба, зображення друкується на літографському верстаті.
Особливість техніки полягає в тому, що постійно потрібна вода, камінь змочується, він мокрий, зображення нанесене жирною тушшю, фарба теж є жирною. Жирне липне до жирного, та кількістю його нанесення можна створювати градацію кольору.
В офорті друкується з глибин штрихів, у ліногравюри - верхня площина, біле вирізається, а в літографії - абсолютно пласка поверхня та принцип «або жир, або вода». Перед друком камінь змочується кожен раз, накочується фарба, робиться тираж.
Для кольорових робіт скільки кольорів - стільки каменів. Один колір, потім шліфування, потім другий колір, знову шліфування.

Як тоді можна пристрілятися?

Аліса: Літографія - складна техніка, тому у багатьох виникають такі питання, але все можливо.
Тарас: Так, малювати швидко, класно, а друкувати - ні. Багато художників робило літографії, але мало хто друкував, бо для цього потрібен досвід.
Ніна: Коли я хотіла навчитися друкувати, то півроку стояла за спиною у Тараса, змочувала камінь. Потім півроку записувала всі пункти на папірець.
Теорія у літографії є дуже делікатною , особливо, у наших кустарних умовах, де половину матеріалів доводиться чимось замінювати. Усе будується на тактильних відчуттях, на інтуїції. Та все одно буває по-різному.
Тарас: У кожній літографської майстерні все роблять по-своєму, включаючи або ігноруючи якісь процеси.
Аліса: Навіть у нашій майстерні кожен друкує по-своєму. Ніна любить багато фарби, чорний колір.
Ніна: Так, а Аліса - градації кольору.
І ось ви створюєте сторінку у Фейсбуці, що далі?

Ніна: У нас не було майстерні, ми просто робили літографії. «Літографська 30» - тому що кабінет був тридцятий.
Зробили першу виставку, було тридцять робіт, нам усе дуже подобалося. Після цього була тривала перерва, ми пішли з інституту. Пізніше зняли приміщення у 24 метри, де замість четвертого стільця було відро та мольберт. Зіткнулися з тим, що матеріалів ніде немає.
Тарас: Ми їздили з Ніною до Львова, ходили до академіків, дзвонили в інститути.
Аліса: Я пам'ятаю, якось подзвонила відомому художнику, а він каже: «Був один верстат у Спілці Художників, але його забрали до Поліграфічного інституту». Той, звідки ми й пішли.
Ніна: Тільки недавно з'явився попит на офортний верстат, під Харковом стали їх робити. Не так, як раніше - помирає художник, верстат переходить до іншого. Отже, сидимо ми у нашій першій майстерні, замість четвертого стільця - відро, потім з'явився маленький офортний верстат, який Тарас подарував мені на Новий рік.
А потім прийшли хлопці з IZOLYATSIYA, та ми стали з ними співпрацювати. У якийсь момент втомилися від майстер-класів і переїхали у нинішнє приміщення, знайшлися літографські камені - робота пішла активніше.
Тарас: Через півтора року літографії ми зробили першу виставку. Треба було згадати все, почати мислити проектами.
Аліса: Тут треба любити кожен процес, навіть шліфування.
Ніна: Можливо, для літографії потрібен особливий характер. Тому що, якщо тобі потрібно 5 кольорів у роботі, ти шліфуєш п'ять разів. Це медитація. Одна подруга говорила: «Я як не прийду, Ніна весь час шліфує, а ще чимось вона займається?».
Аліса: Буває, довго не приходив до майстерні, все начебто знаєш, але нічого не виходить, немов літографія образилася, що ти довго не приходив.
Ніна: У нас жарти такі: літографію спочатку потрібно зводити у кіно, купити їй морозиво, знайти до неї підхід.

В Україні розуміють літографію?

Тарас: З цим вже краще. У минулому році на фестивалі люди запитували, чому не можна надрукувати це на принтері. Доводилося пояснювати, що у печаті 1200 точок, а у літографії кількість точок у зображенні є нескінченною. Ось це людей вражає. А в цьому році на тому ж фестивалі таких питань не було.
Ніна: Такі заходи, як PrintFest або Книжковий Арсенал, змушують людей ставити питання самим собі.
На Заході всі знають про літографію, у них у містах по десять таких майстерень.

Ви працюєте окремо або у вас є спільні роботи?

Ніна: Ось на стіні висить наша єдина спільна робота, яку ми хочемо продовжити серією.
Тарас: Для всіх вона називається «Син трьох», але між нами це «Пекельний Вася».

Хто є ваша цільова аудиторія?

Ніна: Це або люди, яким дуже запало та вони жити не можуть без цієї роботи, або ті, хто купують для бізнесу – до громадських просторів.
Аліса: Не так давно один діджей купив мою роботу для обкладинки свого альбому.

Колір або монохром?

Тарас: За колір у нас відповідаю я, всі кольорові роботи на стінах - мої.
Ніна: Коли я захотіла працювати тільки з чорним кольором, зрозуміла, що так навіть складніше в якомусь сенсі, потрібно мислити цілісно. Тому що, якщо одним кольором щось вийшло неточно, можна дотягнути іншими, а тут так не виходить.
Тарас: Зараз ми використовуємо техніку у своїх цілях, а раніше було навпаки.
Ніна: Сьогодні наші можливості співпадають з нашими бажаннями.
Аліса: Мені треба було зробити чотири триколірні роботи, щоб зрозуміти, що крім червоного та чорного мені поки інші кольори не потрібні.

Як співпрацюєте з BURSA Hotel?

Аліса: По чотири роботи кожного з нас будуть розміщені у готелі. Це приємне відчуття, що вони оселяться не тільки на виставках і в майстерні. У BURSA будуть непідготовлені люди, вони побачать літографії випадково.
Тарас: Круто, що подібне мистецтво, українське, але не традиційне, буде доступним для багатьох.
Ніна: Не одними мотанками та писанками. Людину треба змушувати ставити собі питання. А як вона може поставити собі питання? Якщо у неї немає приводу формулювати його у своїй голові.

Мистецтво одним словом - це?

Аліса: Мистецтво - це життя.
Ніна: Так, нехай це звучить банально, але так воно й є. Особливо у нас.
Тарас: Нехай буде процес.